«Біженці для Європи – це шанс змінитися на краще» / www.day.kiev.ua

Небагатий квартал району Моабіт у західній частині Берліна. На вході до приміщення громадської ініціативи «Нове сусідство/Моабіт» — афіші культурної програми: лекції, концерти, виставки, кіноперегляди (з приємним подивом знаходжу показ фільму українки Марини Вроди). Всередині — дві просторі зали, заповнені вщерть. За столами — численні компанії, біженці й німці разом, спілкуються і вивчають німецьку. Зі співзасновницею «Нового сусідства» Мариною Напрушкіною переходимо до сусіднього приміщення, де незабаром також мають розпочатися мовні курси.

Художниця і громадська активістка Марина Напрушкіна народилася 1981 року в Білорусі. З 2000-го мешкає в Німеччині. Працює в жанрах перформансу, інсталяції, коміксу, створила «Офіс антипропаганди», спрямований на мистецьке розвінчування ідеологічних і пропагандистських міфів.

2013 року Напрушкіна разом з друзями заснувала «Нове сусідство/Моабіт» — ініціативу, спрямовану на соціальну адаптацію біженців у Німеччині. Торік у видавництві «Європа» вийшла книжка Марини про її досвід роботи з біженцями «Neue Heimat?» («Друга батьківщина?»).

«ЗА ТРИ РОКИ У НАС НЕ ТРАПИЛОСЯ ЖОДНОЇ СУПЕРЕЧКИ»

— Марино, що привело вас до роботи з біженцями?

— Мене давно цікавила можливість створення такої низової ініціативи для людей. Потім відкрився перший гуртожиток для біженців у нашому районі.

— Коли це сталося?

— Три роки тому. Я тоді познайомилася з першими родинами біженців. У гуртожитку жили понад сто дітей, і ніхто ними не займався. Я поспілкувалась із соціальними працівниками, вони надали нам маленьку кімнату. Ми все принесли самі — і столи, й стільці. Займалися з дітьми, малювали, проводили дискотеки, спортивні змагання. Згодом прийшли дорослі зі своїми проблемами. Ми почали викладати для них німецьку. Мешканці гуртожитку перебували в жахливих умовах, бо ним опікувалась приватна фірма, яка просто розкрадала гроші. Наприклад, держава надавала кошти на дитячий садочок — а його навіть не відкрили. Пральних машин бракувало. Людям не було чого їсти, вони жили в переповнених кімнатах. Ми стали про це говорити, і нас звідти вигнали.

— Що ж ви зробили?

— Домовилася з одним кафе неподалік, що будемо там вдень  проводити заняття. Люди з радістю вибиралися із гуртожитку, крім того, жителі нашого району зацікавились, почали допомагати. Ми стали розширюватися, влітку торік столи вже виставляли на вулицю. Нарешті знайшли теперішнє приміщення: більша оренда, але вечорами тут немає вільних місць. У держави грошей не просимо принципово, щоб і надалі зберігати незалежність.

— За рахунок чого існує проект?

— Дрібні пожертви. Хтось приносить 50 євро, якась організація переказує більше. Важливо, що атмосфера зовсім інша. Люди в гуртожитку — як оселедці в діжці, тому часто виникають етнічні та релігійні конфлікти, утворюються ієрархії. А в нас за три роки жодної суперечки не виникло. Напевно, це саме завдяки приміщенню. Вони самі його ремонтували, всі разом допомагали. Чеченці, росіяни, сирійці, африканці сидять за одним столом, вивчають німецьку, а в гуртожитку таке було б неможливим.

«СТРАХ ВИНИКАЄ ВІД НЕЗНАННЯ»

— Отже, чим ви займаєтесь у «Новому сусідстві»?

— Одразу зауважу: ми не надаємо допомоги. Це важливо. Ми одне в одного чогось вчимося, спілкуємося на рівних. Як на мене, для німців ця ініціатива навіть важливіша, ніж для біженців, адже це соціалізація. Коли твої друзі розмовляють німецькою, то й ти на неї переходиш. Крім того, в нас дуже багато студентів, які теж переїхали в Берлін нещодавно і ще не знайшли нових друзів; вони приходять сюди й налагоджують зв’язки. Ми не маємо амбіцій викладати мову за всіма стандартами, ніхто з наших викладачів не є дипломованим учителем. Усі вони — просто німецькомовні волонтери. Зараз масово ширяться критичні настрої проти біженців, а ми створили отаку платформу для діалогу і взаємодії між біженцями та громадянами Німеччини, адже особисте знайомство знімає всі упередження. Багато моїх знайомих дуже активно зі мною дискутували щодо радикальності сирійців. Підіть познайомтесь бодай з одним сирійцем! Усі питання відпадуть. Страх виникає від незнання.


2013 РОКУ НАПРУШКІНА РАЗОМ ІЗ ДРУЗЯМИ ЗАСНУВАЛА «НОВЕ СУСІДСТВО/МОАБІТ» — ІНІЦІАТИВУ, СПРЯМОВАНУ НА СОЦІАЛЬНУ АДАПТАЦІЮ БІЖЕНЦІВ У НІМЕЧЧИНІ / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

— Отже, німці навчають арабів німецької, а араби німців — арабської?

— Так, у нас дві групи арабської мови. По 20 осіб у кожній. Може, навіть і третю відкриємо.

— Тож головний засіб соціалізації — мовні курси?

— Ні, маємо ще багато культурних заходів. А ще є бар, теж істотна річ. Після навчання там можна розслабитися й поспілкуватися. Своїм цей бар вважають і біженці, й місцеві. Люди ходять разом у кіно, в гості, між ними складаються дружні стосунки. У нас справді дуже змішана публіка.

— Біженці — це хто? Можете описати?

— Географія дуже широка. Три роки тому найбільше втікачів було із Росії — з Дагестану, з Чечні, а також багато ромів. З 2014-го почали приїздити перші сирійці. Зараз їх, звісно, найбільше. Є з Афганістану, Африки, Албанії. Багато жінок з дітьми.

— А соціально?

— Переважно середній клас. Дорога до Європи дуже дорога. Першими приїздили освічені люди, котрі мали власний бізнес або прибуткову роботу. Звісно, є також представники нижчих соціальних прошарків, але їх небагато.

— Як до них ставиться німецьке суспільство?

— Це політична тема номер один, вона поляризує суспільство, розколює родини, друзів, політичні партії. Звісно, ми маємо позитивний досвід. Люди приходять з готовністю допомогти, познайомитися, поспілкуватися. З другого боку, бачимо, як расисти й неонацисти влаштовують демонстрації, як проти біженців виступають етнічні німці з Росії. Сприйняття неоднозначне.

— А чого більше?

— Мабуть, переважають дружні настрої. Німецьке суспільство, все ж таки, залишається відкритим.

— Демонстрації російських німців не можуть не дивувати: теж колись приїхали сюди, теж починали з нуля…

— Так, і вони, до того ж, є економічними мігрантами. Давно вже тут живуть і досі не зрозуміли базових засад демократичного суспільства, серед яких — безумовне право на притулок. Вони хочуть змінювати конституцію? Про що вони взагалі говорять? Це так жалюгідно. Просто сором.

— Не намагалися поговорити з ними?

— Дуже рідко. Ті люди, котрі до нас приходять, мають іншу думку. І я сумніваюся, що когось можна переконати словами, тут має бути особистий контакт.

«ЖОДЕН БІЖЕНЕЦЬ НЕ ПРИЇЗДИТЬ СЮДИ З ДОБРОЇ ВОЛІ»

— Яка з історій ваших підопічних вам запам’яталася найбільше?

— Ох… Це настільки… настільки важкі речі. Жоден біженець не приїздить сюди з доброї волі. Історії жахливі. Хтось єдиним із сім’ї вижив після розправи бойовиків «Талібану» з їхніми рідними. Інші ледь не загинули від хвороб, невиліковних у тамтешніх умовах. У Росії, в Чечні люди помирають від туберкульозу. Це хвороба якого століття? Приїздять жінки з дітьми — матері вже вмирають, діти заражені. У сирійців також моторошні історії. Якщо сюди дістався — частина родичів усе одно там. Вони щодня бояться за них, але не можуть сюди викликати, такі можливості у них тут дуже обмежені, і дорога через море небезпечна. Таке навіть уявити важко, а як їм вдається жити з цими проблемами?

— Наскільки мені відомо, ви дотримуєтеся феміністичних переконань, а працювати вам випадає з людьми цілком традиційного виховання. Чи траплялися конфлікти на цьому ґрунті?

— Ні, тому що, по-перше, ці жінки дуже сильні. Треба розуміти, що люди не обирають цього самостійно. Жінки на це впливати не можуть — дійсно, так виховували. Але ось приклад: у Чечні жінок відправляють додому народжувати дітей, а тут чеченські чоловіки починають котити візочка по вулиці. Це велике зрушення, оскільки там — хлопці мені самі розповідали — вони цього не можуть робити, бо їх засміють. А тут вони змінюються. Це лише справа часу. Звісно, тут важко чоловікам, на яких удома покладали обов’язок годувати сім’ю: ані роботи, ані мови, німецьку вивчити в 40 чи 50 років — це не просто, а якщо ти, до того ж, все життя ховався в лісах і воював, то взагалі кепсько. Вони уникають вечірніх уроків німецької — жінки приходять, а чоловіки вдома сидять, хочуть, але бояться, що в них не вийде. Тут один почав учитися на рік пізніше за дружину. Потрібен час, і не можна тиснути на них із цією проблемою.

— Де, все ж таки, межа між свободою і толеруванням чужих традицій?

— Коли в родині хтось починає когось бити, то це вже інша розмова. Немає загальних правил, слід розбиратися в кожній конкретній ситуації. Маємо набиратись терпіння.

«ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ТАК САМО МИСТЕЦЬКИЙ ДОСВІД»

— Наскільки мені відомо, ви написали книжку про біженців. Розкажіть трохи про неї.

— Взагалі-то я звикла до роботи з зображеннями, я художниця, та коли почала супроводжувати біженців, у мене з’явився паралельний світ. Тексти допомагали мені з цим жити. Я писала, як розпочиналася наша ініціатива, про щоденні ситуації, супровід біженців, протистояння з бюрократією. Книжка про те, що відбувається з ними тут. Причому питання біженців більше стосується не їх самих, а німецького суспільства. Дискримінація, причини невдалої інтеграції, прихована ксенофобія німців у  багатьох організаціях — ось такі теми.

— І як сприйняли вашу книжку?

— Добре. Її читають. Хтось зізнається, що вона допомогла їм також почати щось робити. Зараз багато людей створюють ініціативи, і це класно. Неможливо написати посібник, але є загальні речі, які ми пропрацювали, і, сподіваюсь, вони стануть комусь у пригоді.

— Чи залишає вам громадська робота час і сили на творчість?

— Ну, я ж не класичним живописом займаюся. Вважайте, це моя одна велика майстерня. (Сміється.) Для мене це також, до певної міри, мистецький досвід.

— Ким є біженці для Європи?

— Шансом змінитися на краще. Бо що більше національностей живе в країні — то  багатшими стають її культура та економіка. Німеччина старіє. Потрібні робочі руки, потрібна молодь, потрібні діти. Тому це — шанс.

— Чи можливий світ без біженців?

— Спочатку слід подолати ті розлади, що змушують людей залишати рідні країни. Це вже інший рівень дискусії. Але ми не можемо тут сидіти й заявляти, що нас це не стосується.

Comments are closed.